Андрійкові чобітки

Те, що хочу розповісти вам, трапилося дуже давно, але мені здається, що то було вчора, – коли ми з Андрійком брели снігом через берег до присілка, в якому знаходилася наша школа. Коли доходили до хати, в якій вчились, вчителька роззувала нас, терла наші змерзлі ноженята, а взуття ставила сушити біля грубки. Коли ми кінчали уроки, вона допомогала нам взуватися. Та одного разу Андрійкові ноженята чомусь-то не влізали в чобітки. Вчитилька таки добре намучилася, поки взула Андрійка. – Криві, – промовив Андрійко, дивлячись на носки своїх чобіт. – Що криве? – запитала вчителька. – Чобітки, криві, – закліпав оченятами Андрійко. Вчителька пурхнула сміхом: – Ну і взули ми тебе, правий чобіток на ліву ногу, а лівий на праву. Нічого, знімемо їх і взуємо, як слід. Таки добре опріла бідна вчителька, перевзуваючи Андрійка. – Ось так, – промовила задоволено вчителька. – Це не мої чобітки, – сказав задуманий Андрійко. – Ой, дитино, горе нам з тобою, – гірко посміхнулася вчителька і почала знімати Андрійкові чобітки. – Так, а тепер котрі твої? – запитала вчителька, вказуючи на ряд чобіток, що стояли біля грубки. – Вони не там, – відповів Андрійко. – А де? – здивувалася вчителька. – Вдома. – Андрійку, дитино... Таж ти не прийшов босим до школи? – старалася зі всіх сил залишитися спокійною вчителька. – Ні, я прийшов взутий, – запевнив її Андрійко. – Ну, тоді вкажи пальчиком на ті чобіткии, в котрих ти прийшов до школи. – В цих! – радісно вказав Андрійко на чоботи, які тільки що зняла вчителька з його ніг. – Та ж ти кажеш, що вони не твої? – Це чобітки мого брата, мати казала взути їх сьогодні, бо мої понесла полагодити до шевця. Вчителька погладила Андрійка по голівці і взялася втретє взувати його. – Ось так! А тепер надінемо кожушок, шапку, рукавички... А де твої рукавички Андрійку? – В чобітках, я їх запхав туди, щоб не загубити. Вчителька почала сміятися із сльозами на очах і взялась знову роззувати Андрійка.