Художні особливості в повісті Дорога Анни-Трайсти Рушть

Свою повість «Дорога» Анна Трайста-Рушть представляє так: «Це своєрідна сімейна хро­ніка, в якій простежено ряд життєвих доль персонажів зі всіма їхніми скрутами та ра­дощами...». Однією з характеристик по­вісті є її своєрідна компо­зи­ція, що створює атмосферу розповіді, відразу вводячи чи­тача в суть справи, що містить у собі ключові моменти розпо­віді, зумовлюючи проникнен­ня в глибини буденного. Хоча і без глибокого пси­хо­логічного та фі­лософського змісту (як і твори ба­га­тьох інших українських пись­менників Румунії, наприклад Михайла Трайсти), у повісті «Дорога» Анна Трайста-Рушть намагається звернути увагу читача на деякі проблеми, з якими кожен з нас зустрічався бодай раз в житті. Повість написана гарно і читається дуже легко, тому це вона доступна широкому чи­тацькому колу, і я впевнений, що багато лю­дей її прочитають з великим задоволенням. В героях повісті чи­тач може побачити себе, чи своїх близьких, бо події типові, хоч ча­сто подані в незвичайно­му ракурсі, на зразок «збоку краще видно», мабуть, саме в цьому полягає секрет їхньої по­пулярності серед читацького загалу. У своїй повісті Анна Трай­ста-Рушть зуміла майстерно ство­рити людські образи і пе­редати їхні дії, жести, думки, почуття, спогади, разом з тим вміло описуючи місця, в яких його мати і їздила в місто лише «двічі-тричі в рік, бо були нестатки», звідки зав­жди привозила повну торбу всіляких ласощів і подарунків. «В такі дні завжди було свято в нашій сім’ї (...) А мама при­гощала всіх ковбаскою, ран­ні­ми помідорами і свіжим хлі­бом». Чи думки старого Микити, який не хоче по­вертати­ся додому з лікарні машиною, бо у поїзді йому при­ємно і ве­се­ло. Радіє, що по­вертається до рідного краю, до рідної хати, до рідної рі­ки, і не будь-як, а залізни­цею, бо залізниця – «...це моє жит­тя: коло неї я виріс, на ній трудився все життя, і біля неї, мабуть, помру, – зітхнув Микита». Анна Трайста-Рушть вво­дить в сюжет багато хви­лю­ю­чих моментів, крізь які проходять герої повісті. Зга­даймо тут тільки два, а саме, коли Микита не допускає синів завалити стару хату з почорнілого вже, але здорово­го і тривко­го смерекового дерева: «А що, вам тісно? Ви вже й так порозходилися... А хату завалити не допущу, поки живу я, най стоїть і вона, такого дерева сьогодні не знайдеш. Подивись тільки, які гринди, грядка...», і момент його смерті, коли Микита, немов український філософ Григорій Сковорода, віщуючи свою смерть, встає ранком тихенько, щоб не розбудити внуків, бере з полиці свічку і нарвавши в городці великий букет тюльпанів, «яких ще його небіжка Одотя насадила», йде на кладовище, сповістити їй, що він дотримався даного їй слова і одружив всіх їхніх дітей. Микита помирає біля могили своєї жінки, а люди, які йдуть на ранковий поїзд, сприймають його смерть, як нормальне явище, яке рано чи пізно наступає в житті кожного смертного, але не знати, скільки помруть такими ща­сливими, як вуйко Микита: «– Видно, хотів спочити біля своєї жінки! – сказав хтось з юрби. – І недалеко залізниці, якій служив все своє життя, – додав хтось інший. – Діждався одружити всіх своїх дітей, а потім запалив сам собі свічку, щоб освітила йому дорогу на той світ, – гомоніли поміж собою люди. Та враз у Кривулях жалібно засвистів поїзд, немов затужив за Микитою...». Цікавою кар­ти­ною закінчує Анна Трайста-Рушть свою повість: «І так стоїть хата Микити Хромого перед новою хатою його сина Івана, наче міст поміж минулим і сьогоденним, між небом і землею. Стоїть і визирає з-поза Мигури схід сонця. Стоїть і посміхається життю, яке буяє вздовж бурхливої річки, хвилі якої шепчуть безперестанно вічну легенду гірського краю». Таким самим стилем на­писана і новела «Кам’яний дім», яка появилася разом з повістю «Дорога» наприкінці минулого 2009 року. У такому самому тоні письменниця говорить про себе: «Я наро­дилася у вівторок разом із зорями на самий Івандель (Івана Купала), коли на­скрізь пахло скошеною травою і спі­лими вишнями, у селі Верх­ня Рівна, що на Ма­ра­мо­ро­щині». Ми щиро надіємось, що з-під пера Анни Трайсти-Рушть вийде ще багато гар­них творів, бо вона тільки на початку своєї нелегкої літе­ратурної дороги.